«Іліада» розповідає про світ, у якому людина здобуває сенс через подвиг. Герой існує перед поглядом інших: його ім'я має пережити тіло, а слава виправдати смерть. Ахілл знає пророцтво й може обрати довге тихе існування, але обирає коротке матеріальне буття й безсмертне життя в пам'яті соціуму. У цьому виборі є моторошна краса. Він безкорисливий. Ахілл згорає, щоб лишитися іменем. І ця краса небезпечна саме тому, що вона справжня: героїчний модус приваблює не жагою крові, а обіцянкою, що життя набуде остаточного сенсу, якщо ти готовий за нього померти красиво.
Проблема в тому, що цей сенс потребує війни. Героєві потрібне поле бою, ворог, свідки. Його велич не існує в мирі, вона мусить постійно відтворюватися через новий подвиг, а отже, через нову смерть. Модус Ахілла прекрасний як особистий вибір і руйнівний як суспільний лад, бо суспільство, збудоване на культі славної смерті, приречене шукати війну, щоб лишатися собою.
«Одіссея» починається після того, як цей світ вигорів. Троя зруйнована, подвиги здійснені, герої мертві або повертаються додому. І постає інше питання: як жити після війни? Одіссей теж герой, але його велич уже не в силі зброї. Він виживає завдяки терпінню, розуму, мові, вмінню приховати себе. Ахілл мусить бути впізнаним. Одіссей рятується саме тому, що лишається невпізнаним. Він перший великий постгерой європейської традиції: не боягуз і не заперечення мужності, а людина, яка пережила героїчну добу й мусить існувати в складнішому світі, де немає одного поля бою й одного кодексу честі. Є острови, чужі народи, спокуси, брехня, пам'ять, родина, побут. Перемога тут означає вже не знищити ворога, а повернути ім'я, дім і місце серед живих.
Саме тому європейська культура зрештою обрала Одіссея. Після двох світових воєн, після того, як культ героїчної смерті привів континент до самознищення, Європа збудувала себе на запереченні Ахілла. «Ніколи знову». Підозра до пафосу жертви, до величі, до красивої смерті. Примат приватного щастя над славою. Готовність радше терпіти, ніж завойовувати. Це і є одіссеїв модус як цивілізаційний код: вижити, повернутися додому, обмежити власну агресію, навчитися бути хоробрим у буденному, а не на війні. Велике й справжнє досягнення. Кілька поколінь європейців уперше за століття виросли, не знаючи війни.
Але в кожного модусу є своя патологія. І тінь Одіссея не менш небезпечна, ніж вогонь Ахілла.
Стриманість непомітно вироджується в пасивність. «Ніколи знову війни» тихо стає «ніколи знову жодного ризику». Постгерой, який над усе цінує власний дім і спокій, зрештою відвертається від чужої війни саме тому, що вона загрожує його комфорту. Ба більше: він перестає вірити, що Ахілл узагалі ще існує. Для нього героїчний модус давно «вичерпався», лишився в музеї, у старих епосах. І коли з'являється супротивник, який справді живе за Ахіллом, справді готовий убивати й помирати за ім'я, постгерой його навіть не впізнає. Його беззахисність це не боягузтво, а сліпота: він не здатен уявити, що архаїчний герой повернувся, бо переконав себе, що той неможливий.
Тут і криється розгадка нинішньої Європи, яка приголомшено дивиться на війну, якої, за її внутрішнім переконанням, не мало бути.
Бо на сході континенту модус Ахілла нікуди не зникав, він лише чекав. Росія пережила ту саму Другу світову, але зробила з неї протилежний висновок. Не «ніколи знову», а «можемо повторити». Перемога стала там не пересторогою, а священною матрицею, яку треба нескінченно відтворювати. Війна перетворилася на форму національного буття, на джерело сенсу, без якого держава розпадається. Це Ахілл, що виродився остаточно: героїзм, який став самоціллю, машина, якій потрібні нові трупи, щоб не зупинитися. Він уже не безкорисливий, як гомерівський герой. Він потребує зовнішнього ворога, щоб не побачити порожнечі всередині.
І ось на межі цих двох світів опинилася Україна. Вона руйнує всю зручну схему. Бо якби вододіл проходив між героїзмом і постгероїзмом, між «поганим» Ахіллом і «зрілим» Одіссеєм, Україна опинилася б на боці Ахілла поряд із Росією: той самий культ полеглих, та сама готовність померти за ім'я, та сама слава, що переживе тіло. Але це очевидна нісенітниця. Отже, вододіл проходить не там.
Він проходить між загарбанням і обороною. Ахілл під Троєю нападник. Гектор, який гине під мурами, захищаючи місто, дружину й немовля, теж наскрізь героїчний, але його героїзм оборонний і трагічний. Один і той самий модус, два протилежні обличчя. Моральна різниця лежить не в тому, героїчний ти чи ні, а в тому, чию смерть ти обираєш: власну за свій дім чи чужу за чужий.
І тут треба сказати найважче. Епос не милосердний до Гектора. Він гине, а Троя падає. Оборонний героїзм у Гомера не рятує, він лише робить поразку гідною. Це відрізняє чесну думку від утішної: захищати свій дім героїчно означає не гарантовано перемогти, а відмовитися зникнути безслідно. Гектор програє битву, але виграє те, заради чого Гомер узагалі про нього співає, ім'я, яке пережило місто. І в цьому похмура правда, яку не можна ховати: оборона не обіцяє порятунку. Вона обіцяє лише, що смерть матиме сенс, а не буде мовчазним щезненням.
І все одно на цей вибір ідуть. Україна мусить бути Ахіллом, готовою померти за ім'я, щоб захистити своє право жити як Одіссей: повернутися додому, відбудувати, обійняти живих. Її героїчна смерть служить постгероїчному життю. І вона робить цей вибір без гарантій, з тверезим знанням долі Гектора: оборона гідна, але не всесильна. Це не діалектика з підручника, а екзистенційний вибір цілого народу, який воює як герой, знаючи, що героїзм рятує не завжди, і все одно не бачить іншого способу лишитися собою.
Рецепту немає. У цьому чесність фіналу. Немає модусу, який був би безпечним сам по собі. Чистий Ахілл веде до війни як способу існування. Чистий Одіссей веде до ситої сліпоти, яка здає світ агресорові, аби не втратити комфорт. Європейська культура успадкувала обидва й приречена жити в напрузі між ними, ніколи остаточно не обравши. Здоров'я не в перемозі одного модусу, а в їхньому діалектичному протистоянні: у мужності, яка не потребує війни, і в стриманості, яка не вироджується в боягузтво.
«Іліада» створює велич героя. «Одіссея» показує її ціну. Європа надто довго читала лише другу книжку й вирішила, що першу можна забути. Війна на сході нагадала їй, що обидві написані про неї. І що людиною лишаються не тоді, коли обирають між Ахіллом і Одіссеєм, а тоді, коли знаходять сили втримати їх обох.
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго... Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..."
Денис Сухотін написав:
ОтветитьУдалитьУкраїна, це скоріше Еней, який виносить з палаючої Трої свого батька, а його нащадки засновують Рим. Одисей, не хоче тиші, він після падіння Трої нагліє безмежно і кричить богам що "ви ніхто, я обійдусь без вас". І його за це карає Посейдон. Одисея - суть бородьби людської волі з безжальним фатумом. Практично всі герої Троянської війни з рештою гинуть, Агамемнона вбиває жінка, Одисея до речі пізніше вбивають, прекрасну Єлену вішають на дереві..... Фатум перемагає. Ахілл в Іліаді ХОЧЕ ПОМЕРТИ ЗАРАДИ ВІЧНОЇ СЛАВИ, а Гектор ні, проте Гектор отрмує цю вічну славу і пам'ять саме як оборонець рідного дому, а не як марнославна зірка Ахілл чиє тіло загартоване у водах Стікса а сам він по вуха закований у броню виковану богом Гефестом, (чому б так не воювати).