Василий Танасийчук: Эринии как хтоническая оппозиция Олимпу

Когда мы слышим слово эриннии или фурии, наше воображение услужливо рисует стандартный античный китч. Трех разъяренных старух с змеями вместо волос, которые носятся по подземному миру с факелами, выискивая грешников, чтобы разорвать их на куски. Жутковато, но вполне укладывается в рамки мифологического фольклора. 

Попробуем прочитать миф об Эриниях не как набор детских басен, а как архаическую технологию работы с человеческой психикой, памятью и социальным порядком.

В архаическом праве до появления судов, адвокатов и письменных законов существовал абсолютный космический закон: кровь требует крови. Если кто-то нарушал фундаментальный порядок рода, проливал кровь сородича, убивал мать или гостя, преступление не исчезало в архивах. Оно обретало самостоятельную жизнь.

​И вот здесь на арену выходят Эринии, дочери Ночи-Нюкты. Они не просто мстительницы. С точки зрения когнитивной антропологии, Эринии это олицетворенная травматическая память жертвы и автоматический механизм психологического распада убийцы.

​Когда Орест убивает свою мать Клитемнестру чтобы отомстить за отца, он совершает страшное преступление против хтонического матриархального порядка. И его преследует не полиция и не судьи. Его осуждают Эринии.

Обратите внимание на симптоматику. Орест не просто видит каких-то монстров. У него начинается сильнейший психоз, галлюцинации и потеря рассудка. Эринии буквально «вселяются» в его нервную систему. Они питаются запахом пролитой крови, они завывают в его голове, не давая ему спать, есть и занимать свое место в социуме. Эринии  - это древнейшая структура чувства вины, которая работает до того, как человек научился рационализировать свои поступки.

​Вспомните знаменитую трагедию Эсхила «Эвмениды». Это не просто драма, а теологический и политический переворот.

​С одной стороны стоят Эринии как древнейшие хтонические божества, рожденные из капель крови оскопленного Урана, упавших на Землю-Гею. Они защищают старый родовой закон. Кровь за кровь, земля помнит всё, преступление не имеет срока давности. С другой стороны появляется молодой бог Афина и олимпийский суд Ареопаг. Афина предлагает цивилизованный компромисс: давайте выслушаем аргументы сторон, устроим голосование, введем беспристрастный закон и логику полиса.

Что происходит с Эриниями в финале? Это самый удивительный момент во всей греческой мифологии. Олимпийцы не уничтожают Эриний силой. Нельзя уничтожить хтонический фундамент психики и природы. Если вы попытаетесь убить чувство вины или вытеснить память о травме, они разорвут вас изнутри. Афина трансформирует их. Она предлагает им подземное святилище, почет, культ и новое имя. Эвмениды или «Благожелательные». В этом переименовании кроется глубочайший секрет архаической магии и терапии. Эринии не перестают быть силами хаоса и кары. Но из разрушительных демонов паранойи и безумия они превращаются в стражей плодородия, порядка и законности. Ведь без способности испытывать экзистенциальный ужас перед нарушением фундаментальных границ невозможно построить ни одну человеческую цивилизацию. Общество, которое полностью отменило вину, стыд и страх перед последствиями своих поступков, неизбежно скатывается в варварство и самоуничтожение.

Віталій Портников: Україна як фортеця Гектора

Для того, щоб визнати право кожного сприймати й інтерпретувати Гомера так, як йому здається правильним, ми маємо визначитися, що ж таке ці поеми. Літературні твори? Художнє осмислення давньої історії? Казка, тобто міф?

Насамперед це – канон минулого. В античному світі були храми, боги і жертвоприношення, а от священної книги – як Тори, Євангелія чи Корану – ніколи не було. Тисячі літераторів Греції і Риму сторіччями, як невтомні ткачі, створювали полотно своєї великої релігії, і Гомер був першим серед них – тепер сказали б, першим з євангелістів. Усе, що ми знаємо про античних богів і античних «святих», тобто героїв, – ми знаємо саме з літератури. І література ця вважається літературою тільки тому, що, на відміну від Тори чи Євангелія, вона не є канонізованою – так греки подарували нам мистецтво інтерпретації і невтомного творчого пошуку, але не змогли затвердити свій канон.

Сучасний канон – правила світу, за якими ми живемо, – з’явився тієї самої секунди, як скромний тесля з Назарету на білому віслюку проїхав через золоті ворота звичайного провінційного міста античного світу – Єрусалима. У цей момент Єрусалим перетворюється на світову духовну столицю монотеїстичних релігій, а каноном стають не тільки дії Ісуса, а і його власна віра – й дії тих, хто проповідуватиме його ім’ям.

Коли я читаю Гомера, то нерідко замислююся над тим, як виглядав би світ, фундаментальні цінності якого були б випрацювані давніми ахейцями, а не давніми юдеями. І розумію, що це був би світ, у якому людину було б позбавлено не тільки надії на порятунок, а й свободи волі. Тому що в античному каноні таку свободу мають тільки боги. Усі ж інші – герої, антигерої, просто звичайні прохідні персонажі античної міфології – живуть волею богів, і їхні долі визначаються не власним вибором, а суперечками серед мешканців Олімпу. Навіть головний символ опору волі Зевса – Прометей, який краде для людей священний вогонь (не полум’я, як досі багато хто думає, а саме життя), – також є частиною світу безсмертних.

Тому мій улюблений герой гомерівського епосу – зовсім не Одіссей, який при всьому своєму розумі є лише інструментом у руках Афіни, а Гектор, який у своєму нестримному бажанні захистити Батьківщину діє всупереч самій божественній волі. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена здатністю боротися і не зважати на богів, коли йдеться про Батьківщину. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена сумлінням, якого в його сучасників, упевнених у непоборності рішень Зевса, просто ще немає. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, здатна боротися заради майбутнього навіть тоді, коли розуміє, що майбутнього не буде. Гектор – квиток Гомера в наш час, бо сліпий лірник створив, уявив собі цього героя; це те саме, якби зараз хлопець, що грає в комп’ютерну гру, усвідомив, що один із персонажів живе своїм життям і не зважає на його команди й саму логіку того, що відбувається на екрані комп’ютера.

Поки ми розмірковуємо про пригоди Одіссея, про цю вічну розвагу Афіни і Посейдона, не забуваймо, що сучасний українець у своєму непереборному бажанні вижити, захистити і перемогти всупереч обставинам і президентам має в античному каноні великий прототип – Гектора, який боровся за свою Батьківщину до кінця і водночас прекрасно розумів усі вади й проблеми Трої.

Саме тому автор «Іліади» не дав можливості побачити загибель великого міста не тільки його головному рятівникові, а й нам з вами – адже «Іліада» завершується перемир’ям, а не завоюванням. І це також великий урок для кожного, хто живе в сучасній Україні: якщо ми хочемо бути вірними пам’яті Гектора і зберегтися, не маємо після встановлення миру спокушатися дарами й обіцянками тих, хто хотів нас знищити.

Наша країна тепер – фортеця й місце останнього спочинку Гектора. Гектора, а не Одіссея.

Андрей Коврижных: Почему греческий язык был пропуском в элиту

Гомер стал европейцу отцом родным довольно поздно. В девятнадцатом веке. Примерно тогда же, когда за него начали платить десятью годами детства.

В 1900 году в Кембридж не брали без греческого. А в 1687-м в Париже Гомера публично разбирали как автора, не умеющего строить сюжет. Между этими датами с текстом не случилось ничего.

С Гомером вообще история неловкая.

Первая книга на латыни это перевод «Одиссеи», сделанный около 240 года до нашей эры пленным греком из Тарента. Переводил сатурнийским стихом, исконным италийским размером, потому что другого у Рима тогда не было. Через поколение Энний пишет «Анналы» греческим гекзаметром. Размер приживается мгновенно, сатурнийский из большой поэзии исчезает. Ещё через полтора века язык перевода «Одиссеи» для римлян уже архаика, читать невозможно. Гораций ворчит: этой вещью его в школе пороли.

Обновлять никто не стал. Незачем: знать училась у греческих учителей и читала подлинник. Перевод был костылём для мальчиков, у которых греческого ещё нет, а не заменой оригинала. Полного латинского Гомера классический Рим так и не сделал ни разу. Был один чудак, который переводил буквально. От него уцелела ровно одна строка, и ту сохранили как пример чудовищности.

Ну и ещё в первом веке нашей эры кто-то сжал «Илиаду» до тысячи семидесяти строк. Ilias Latina. Гомер за час.

Вот это Западу и досталось. Империя, свободно читавшая по-гречески, не позаботилась о тех, кто греческого знать не будет. Греческий на Западе кончился к шестому веку, на следующую тысячу лет от Гомера там осталась тысяча с хвостиком строк. Троянских историй при этом хватало: Европа зачитывалась прозаическими пересказами мнимых очевидцев войны. Но не Гомером.

Но пришёл Ренессанс и стал искать предков. Латынь знали, римские тексты лежали под рукой. Гомер в этот момент был именем без книги.

Сергій Моругін: Чому Європа обрала «Одіссею», а не «Іліаду»: Постгероїчне

«Іліада» розповідає про світ, у якому людина здобуває сенс через подвиг. Герой існує перед поглядом інших: його ім'я має пережити тіло, а слава виправдати смерть. Ахілл знає пророцтво й може обрати довге тихе існування, але обирає коротке  матеріальне буття й безсмертне життя в пам'яті соціуму. У цьому виборі є моторошна краса. Він безкорисливий. Ахілл згорає, щоб лишитися іменем. І ця краса небезпечна саме тому, що вона справжня: героїчний модус приваблює не жагою крові, а обіцянкою, що життя набуде остаточного сенсу, якщо ти готовий за нього померти красиво.

Проблема в тому, що цей сенс потребує війни. Героєві потрібне поле бою, ворог, свідки. Його велич не існує в мирі, вона мусить постійно відтворюватися через новий подвиг, а отже, через нову смерть. Модус Ахілла прекрасний як особистий вибір і руйнівний як суспільний лад, бо суспільство, збудоване на культі славної смерті, приречене шукати війну, щоб лишатися собою.

«Одіссея» починається після того, як цей світ вигорів. Троя зруйнована, подвиги здійснені, герої мертві або повертаються додому. І постає інше питання: як жити після війни? Одіссей теж герой, але його велич уже не в силі зброї. Він виживає завдяки терпінню, розуму, мові, вмінню приховати себе. Ахілл мусить бути впізнаним. Одіссей рятується саме тому, що лишається невпізнаним. Він перший великий постгерой європейської традиції: не боягуз і не заперечення мужності, а людина, яка пережила героїчну добу й мусить існувати в складнішому світі, де немає одного поля бою й одного кодексу честі. Є острови, чужі народи, спокуси, брехня, пам'ять, родина, побут. Перемога тут означає вже не знищити ворога, а повернути ім'я, дім і місце серед живих.

Саме тому європейська культура зрештою обрала Одіссея. Після двох світових воєн, після того, як культ героїчної смерті привів континент до самознищення, Європа збудувала себе на запереченні Ахілла. «Ніколи знову». Підозра до пафосу жертви, до величі, до красивої смерті. Примат приватного щастя над славою. Готовність радше терпіти, ніж завойовувати. Це і є одіссеїв модус як цивілізаційний код: вижити, повернутися додому, обмежити власну агресію, навчитися бути хоробрим у буденному, а не на війні. Велике й справжнє досягнення. Кілька поколінь європейців уперше за століття виросли, не знаючи війни.

Але в кожного модусу є своя патологія. І тінь Одіссея не менш небезпечна, ніж вогонь Ахілла.

Garments of Ancient Greek Women

"К Аресу" (из "Гомеровских гимнов", VII-VI века до н.э.)

 "К Аресу" (из "Гомеровских гимнов", VII-VI века до н.э.):

"Apec, сверхмощный боец, колесниц тягота, златошлемный,
Смелый оплот городов, щитоносный, медянооружный,
Сильный рукой и копьём, неустанный, защита Олимпа,
Многосчастливой Победы родитель, помощник Фемиды,
Грозный тиран для врагов, предводитель мужей справедливых,
Мужества царь скиптроносный, скользящий стезей огнезарной
Меж семипутных светил по эфиру, где вечно коней ты
Огненных гонишь своих по небесному третьему кругу!
Слух преклони, наш помощник, дарующий смелую юность,
Жизнь освещающий нам с высоты озарением кротким,
Ниспосылающий доблесть Аресову. Если бы мог я
Горькое зло от моей отогнать головы, незаметно
Разумом натиск обманный души укротить и упрочить
Сызнова острую силу в груди, чтоб меня побуждала
В бой леденящий вступить. Ниспошли же, блаженный, мне смелость.
Сень надо мной сохрани неколеблемых мирных законов,
И да избегну насильственных Кер и схватки с врагами!"

Шанин Ю.В. Олимпийские игры и поэзия эллинов. Гомер и классическая лирика VIII-V вв. до н.э.

 Шанин Ю.В. Олимпийские игры и поэзия эллинов. Гомер и классическая лирика VIII-V вв. до н.э. К. Высшая школа, 1980г., 184 с., ил., тираж 5 000 экз., мелованная бумага, твердый переплет, увеличенный формат, хорошее состояние.

Монография посвящена идее гармонического воспитания человека как теме древнегреческой поэзии классического периода. Проблема рассматривается на фоне сравнительного анализа эллинской мифологии, гомеровского эпоса и произведений Архилоха, Тиртея, Феогнида, Ксенофана, Симонида Кеосского, Пиндара, Вакхилида и других древнегреческих поэтов. Много внимания уделено формированию этических и эстетических воззрений и принципов литературы эллинов. Большое количество иллюстраций.

Mosaic

 Stag Hunt Mosaic, Pella - Culture: Greek (Macedonian). Place of origin: Pella. Date: c. 330–300 BC. Medium: Pebble mosaic. Collection: Archaeological Museum of Pella.

Dionysus Riding a Panther/cheetah (Mosaic), House of Dionysus, Delos. Culture: Greek. Place of origin: Delos (Cyclades). Date: Hellenistic, 2nd century BC. Medium: Mosaic (stone tesserae). Currently on view: Archaeological Site/Museum of Delos.

Demeter and Persephone

 Demeter and Persephone

Василіс Ренесіс: Евмолп (Міфологія) / Vasilis Renesis: Εύμολπος ( Μυθολ.)

 Василіс Ренесіс: Евмолп (Міфологія)

Міфічний реформатор Елевсінських містерій та лідер жрецького роду Евмолпідів (див. нижче).

Гомерівський гімн Деметрі також згадує Евмолпа серед інших Елевсінських правителів, його зображено поруч із лебедем, відомим співочим птахом. Згідно з давньою традицією, мати Евмолпа Хіона, дочка Борея та Орейтії, таємно народила сина від Посейдона та, зі страху за батька, кинула новонароджене немовля в море. Потім Посейдон забирає немовля та відносить його до ефіопів, де віддає його своїй дочці від Амфітрити, Бентесікімен, на вигодовування. Коли ця дочка виростає, Евмолп бере її собі за дружину.

(Також згадується як мати Евмолпа Діопа, дружина Мусея та мати Триптолема або Евмолпа, яка, за іншими свідченнями, була дочкою Триптолема та матір'ю Евмолпа.).

(Також згадується як його дружина хтонічна богиня Дера або Дайра, якій поклонялися в Елевсіні та пізніше ототожнювали з Корою.).

Однак через свою ганебну поведінку щодо невісти він змушений разом із сином Ісмаром тікати до царя фракійців Тегірія, з дочкою якого він одружується. Однак, задумавши життя свого тестя, він залишає Фракію та прибуває до Елевсіна, де укладає договір про дружбу з елевсінянами. Після смерті тестя він повертається до Фракії та бере на себе царську владу. У війні між афінянами під керівництвом Ерехтея та елевсінянами Евмолп був запрошений і об'єднався з елевсінянами, очолюючи великі фракійські сили. Згідно з деякими міфами, Евмолп був переможений і вбитий разом зі своїми двома синами Ерехтеєм. За іншими, Ерехтей та Ісмар загинули в битві, і між двома народами було укладено договір, згідно з яким Елевсін залишався васалом Афін в обмін на те, що Евмолп та його нащадки назавжди мали б тримати жрецтво Деметри та Кори. Цей міф ґрунтувався на пам'яті про давнє суперництво між двома містами. Він одночасно пояснював впровадження містерійної релігії в Аттиці та надання привілеїв, якими родина Евмолпідів ніколи не переставала користуватися. Через це хранителі містерій завжди обиралися з цієї родини.

Illustration plate showing details of Byzantine women's headgear and jewelry

 Illustration plate showing details of Byzantine women's headgear and jewelry. Artist: Tom Tierney. Publication: Byzantine Fashions. Scope: Examples dating between the 4th and 13th centuries AD. Publisher: Dover Publications, USA, first published in 2002.

Take a look at the high-crowned examples in the top row. On some, you'll see strands of pearls cascading down the sides toward the ears and shoulders. This pendant arrangement was a striking feature of the Byzantine court and its language of imperial representation.

To really grasp this splendor, you need to look at the 6th-century San Vitale mosaics in Ravenna, Italy. There, Empress Theodora is depicted wearing her purple chlamys, a jeweled maniakis collar, a stemma crown, and pearl and jewel pendants falling to her shoulders. The tall crowns in the plate are also great examples of this courtly aesthetic.

The veiled women's heads in the middle section of the plate (4th and 11th centuries) open a window into a long-lasting clothing tradition. Head-covering, especially in the Late Antique Mediterranean world, was too diverse to be explained by religious rules alone. As Grace Stafford highlights in her 2024 study, veiling was shaped by status, everyday utility and fashion.

In the 12th- and 13th-century illustrations in the middle of the bottom row, simpler, fabric-heavy, wrapped forms stand out. This doesn't mean the splendor was over. However, the Latin occupation of 1204 and the resulting political fragmentation also impacted the arts.

Finally, a quick note: The people of the period didn't call themselves 'Byzantine,' but rather 'Romans' (Rhomaioi), identifying as the continuation of the Roman legacy.

Грецькі прізвища

Якщо ви колись підозрювали, що грецькі прізвища не просто випадковий набір літер і що має бути причина невеликої кількості типових закінчень, одкровення далі нарешті закриє цей давній гештальт.

Мапа - квиток у пост-елліністичний світ, де лінгвістика зустрічається з картографією 🤯

Основних закінчень є п'ять, але це далеко не усі:

✅ ...opoulos (Пелопоннес)

«Золотий стандарт» грецького іменування, який став візитівкою Пелопоннесу. По суті, це найпоширеніший «бренд» у країні, тому не дивуйтеся, якщо зустрінете його будь-де.

✅ ...oudis (Фракія)

Звучить трішки суворо, як північний вітер, і це не випадковість — такий «слід» тягнеться з Фракії та островів північно-східної частини Егейського моря.

..idis / ...iadis (Македонія)

Це прізвища з «історією в рюкзаку», що стали маркерами для Македонії після того, як туди масово переселялися понтійські греки, приносячи із собою свої сімейні закінчення.

✅ ...akos та ...eas (Мані)

Якщо ви почуєте прізвища ці суфікси, знайте — це «характер» із регіонів Мані, Лаконії та Мессінії, де живуть люди, чиї прізвища такі ж короткі та влучні, як і місцеві легенди про незалежність.

✅ ...akis (Крит)

Найбільш впізнаваний «критський акцент» у світі ономастики - закінчення додає прізвищу легкості, навіть якщо за ним стоїть цілий епос критських пригод.

Тепер, дивлячись на прізвище знайомого грека (або персонажа в кіно), ви будете не просто чути звук, а уявляти більше, хоч і у вузькому напрямку  🤏

https://www.facebook.com/yimapa

Офіцер грецької армії клав присягу згідно з реконструйованою версією давньогрецької релігії

Церемонія підвищення за участю офіцера грецької армії привернула широку увагу після того, як він склав присягу згідно з реконструйованою версією давньогрецької релігії. Прихильники описали її як першу відому церемонію складання присяги грецьким військовим офіцером за вірою предків за понад 2170 років.

Подія була схвалена тими, хто розглядає її як символічне відродження дохристиянської релігійної спадщини Греції та визнання традицій, що сформували давньогрецький світ. Учасники зверталися до олімпійських богів через церемоніальний текст, натхненний давніми практиками, що знаменує рідкісну публічну демонстрацію сучасного еллінського релігійного поклоніння.

Водночас церемонія викликала значні дискусії. Критики стверджують, що сучасні спроби відродити давньогрецьку релігію є історично проблематичними, оскільки ніколи не існувало єдиної, уніфікованої форми поклоніння в грецькому світі. Релігійні практики значно відрізнялися між містами, регіонами та історичними періодами, що робить будь-яку сучасну реконструкцію обов'язково вибірковою та інтерпретаційною.

Інші стверджують, що сучасні рухи еллінського відродження часто містять елементи, на які вплинули сучасний езотеризм, окультизм, астрологія та пізніші філософські течії, а не відображають давні релігійні практики точно так, як вони існували в античності. Прихильники відповідають, що повна історична точність неможлива, і що реконструкція є єдиним практичним способом збереження та шанування давніх традицій у сучасну епоху.

Церемонія знову розпалила дискусію про зв'язок між сучасною Грецією та її давнім минулим, порушуючи питання про культурну ідентичність, історичну безперервність та роль, яку давні традиції повинні відігравати в сучасному суспільному житті.

(с)  Greece High Definition

Коментар: Цей прецедент надзвичайно точно підсвічує те,  що  релігійні системи не є герметичними капсулами часу. Вони дихають, адаптуються і, як ті самі «амфібії», змушені жити на межі двох стихій — історичного минулого та актуального теперішнього.

Коли офіцер складає присягу олімпійським богам, це не просто ексцентричний жест. Це спроба прокласти місток над прірвою у понад два тисячоліття. Але тут реконструйована традиція одразу потрапляє у класичну пастку будь-якого неоязичництва (або, ширше, Еллінського етнічного політеїзму).

Критики абсолютно праві в одному: єдиної «давньогрецької релігії» ніколи не існувало. Античний політеїзм був гіперлокальним. Афінянин, спартанець і житель Родосу молилися різним іпостасям богів, мали різні священні календарі та ритуали. Те, що ми сьогодні сприймаємо як «грецький пантеон», — це значною мірою пізніша канонізація через літературу (Гомер, Гесіод) та сучасні підручники з міфології.

Тому будь-яка спроба відтворити цей культ сьогодні змушена:

Уніфікувати хаос: взяти розрізнені регіональні практики і зліпити з них одну «струнку» систему.

Модернізувати сенси: наповнити стародавні форми сучасним езотеричним або гуманістичним змістом, адже світогляд сучасної людини (навіть військового) фундаментально відрізняється від світогляду античного гопліта.

Але тут цікава саме відповідь прихильників: «Повна історична точність неможлива, і реконструкція — єдиний практичний спосіб». І в цьому є своя жива логіка. Якщо релігія хоче бути живою, а не музейним експонатом, вона мусить еволюціонувати. Навіть традиційні світові релігії (християнство, іслам, буддизм) сьогодні зовсім не такі, якими вони були тисячу років тому. Вони так само адаптувалися, вбирали місцеві культури, трансформували догмати.

Це повертає нас до питання ідентичності. Для сучасної Греції, де православ'я є фактично державною релігією і цементованою частиною національного коду, така церемонія — це виклик монополії на «істинне грецьке минуле». Це спроба сказати, що коріння лежить глибше, у дохристиянському «нижньому світі» міфів та архетипів, який, попри все, продовжує живити сучасну культуру.

Це не просто повернення назад, це створення нової гібридної форми, де давні боги стають символами сучасної ідентичності, свободи вибору та культурного маніфесту.

***

But what is interesting here is the answer of the supporters: "Complete historical accuracy is impossible, and reconstruction is the only practical way." And there is a living logic in this. If religion wants to be alive, and not a museum exhibit, it must evolve. Even the traditional world religions (Christianity, Islam, Buddhism) today are not at all what they were a thousand years ago. They have adapted in the same way, absorbing local cultures, transforming dogmas.

This brings us back to the question of identity. For modern Greece, where Orthodoxy is effectively the state religion and a cemented part of the national code, such a ceremony is a challenge to the monopoly on the "true Greek past." It is an attempt to say that the roots lie deeper, in the pre-Christian "underworld" of myths and archetypes, which, despite everything, continues to nourish modern culture.

This is not just a throwback, it is the creation of a new hybrid form, where ancient gods become symbols of modern identity, freedom of choice, and cultural manifesto.

ГРЕЧЕСКИЕ СТРАНИЦЫ УКРАИНСКОЙ ИСТОРИИ

 *ГРЕЧЕСКИЕ СТРАНИЦЫ УКРАИНСКОЙ ИСТОРИИ*

Валерий Томазов, Алексей Ясь

Популярное изложение

Под редакцией академика НАН Украины В. А. Смолич

Лыбидь, 2009

В книге освещаются основные события многовековой истории греческой диаспоры на украинских землях, показан выдающийся вклад представителей греческих общин в политическую, экономическую и культурную жизнь Украины.

224 страницы. Бумага мелованная. Тираж 1 045.

У концепції Івана Єфремова індо-грецька цивілізація

У концепції Івана Єфремова індо-грецька цивілізація постає як унікальний історичний прецедент успішного протистояння Інферно – сили соціального та психологічного занепаду, завдяки гармонійному синтезу раціоналізму еллінської філософії та духовної глибини індійської думки, що дозволило створити суспільство, орієнтоване на самовдосконалення людини та подолання тиранії обставин. Цей досвід, на думку І. Єфремова, не лише слугує зразком того, як цивілізація може чинити опір ентропії в минулому, але й стає фундаментальною матрицею для відродження найвищих гуманістичних цінностей у майбутньому «Комуністичному Еллінізмі», де науковий прогрес, соціальна справедливість та естетичне виховання об'єднаються для остаточної перемоги над залишками інфернальності в людській природі та суспільстві.