«Іліада» розповідає про світ, у якому людина здобуває сенс через подвиг. Герой існує перед поглядом інших: його ім'я має пережити тіло, а слава виправдати смерть. Ахілл знає пророцтво й може обрати довге тихе існування, але обирає коротке матеріальне буття й безсмертне життя в пам'яті соціуму. У цьому виборі є моторошна краса. Він безкорисливий. Ахілл згорає, щоб лишитися іменем. І ця краса небезпечна саме тому, що вона справжня: героїчний модус приваблює не жагою крові, а обіцянкою, що життя набуде остаточного сенсу, якщо ти готовий за нього померти красиво.
Проблема в тому, що цей сенс потребує війни. Героєві потрібне поле бою, ворог, свідки. Його велич не існує в мирі, вона мусить постійно відтворюватися через новий подвиг, а отже, через нову смерть. Модус Ахілла прекрасний як особистий вибір і руйнівний як суспільний лад, бо суспільство, збудоване на культі славної смерті, приречене шукати війну, щоб лишатися собою.
«Одіссея» починається після того, як цей світ вигорів. Троя зруйнована, подвиги здійснені, герої мертві або повертаються додому. І постає інше питання: як жити після війни? Одіссей теж герой, але його велич уже не в силі зброї. Він виживає завдяки терпінню, розуму, мові, вмінню приховати себе. Ахілл мусить бути впізнаним. Одіссей рятується саме тому, що лишається невпізнаним. Він перший великий постгерой європейської традиції: не боягуз і не заперечення мужності, а людина, яка пережила героїчну добу й мусить існувати в складнішому світі, де немає одного поля бою й одного кодексу честі. Є острови, чужі народи, спокуси, брехня, пам'ять, родина, побут. Перемога тут означає вже не знищити ворога, а повернути ім'я, дім і місце серед живих.
Саме тому європейська культура зрештою обрала Одіссея. Після двох світових воєн, після того, як культ героїчної смерті привів континент до самознищення, Європа збудувала себе на запереченні Ахілла. «Ніколи знову». Підозра до пафосу жертви, до величі, до красивої смерті. Примат приватного щастя над славою. Готовність радше терпіти, ніж завойовувати. Це і є одіссеїв модус як цивілізаційний код: вижити, повернутися додому, обмежити власну агресію, навчитися бути хоробрим у буденному, а не на війні. Велике й справжнє досягнення. Кілька поколінь європейців уперше за століття виросли, не знаючи війни.
Але в кожного модусу є своя патологія. І тінь Одіссея не менш небезпечна, ніж вогонь Ахілла.
"... Надо обновить идею эллинизма, так как мы пользуемся ложными общими данными... Я наконец понял, что говорил Шопенгауэр об университетской философии. В этой среде неприемлема никакая радикальная истина, в ней не может зародиться никакая революционная мысль. Мы сбросим с себя это иго... Мы образуем тогда новую греческую академию... Мы будем там учителями друг друга... Будем работать и услаждать друг другу жизнь и только таким образом мы сможем создать общество... Разве мы не в силах создать новую форму Академии?.. Надо окутать музыку духом Средиземного моря, а также и наши вкусы, наши желания..."