Сергій Моругін: Чому Європа обрала «Одіссею», а не «Іліаду»: Постгероїчне

«Іліада» розповідає про світ, у якому людина здобуває сенс через подвиг. Герой існує перед поглядом інших: його ім'я має пережити тіло, а слава виправдати смерть. Ахілл знає пророцтво й може обрати довге тихе існування, але обирає коротке  матеріальне буття й безсмертне життя в пам'яті соціуму. У цьому виборі є моторошна краса. Він безкорисливий. Ахілл згорає, щоб лишитися іменем. І ця краса небезпечна саме тому, що вона справжня: героїчний модус приваблює не жагою крові, а обіцянкою, що життя набуде остаточного сенсу, якщо ти готовий за нього померти красиво.

Проблема в тому, що цей сенс потребує війни. Героєві потрібне поле бою, ворог, свідки. Його велич не існує в мирі, вона мусить постійно відтворюватися через новий подвиг, а отже, через нову смерть. Модус Ахілла прекрасний як особистий вибір і руйнівний як суспільний лад, бо суспільство, збудоване на культі славної смерті, приречене шукати війну, щоб лишатися собою.

«Одіссея» починається після того, як цей світ вигорів. Троя зруйнована, подвиги здійснені, герої мертві або повертаються додому. І постає інше питання: як жити після війни? Одіссей теж герой, але його велич уже не в силі зброї. Він виживає завдяки терпінню, розуму, мові, вмінню приховати себе. Ахілл мусить бути впізнаним. Одіссей рятується саме тому, що лишається невпізнаним. Він перший великий постгерой європейської традиції: не боягуз і не заперечення мужності, а людина, яка пережила героїчну добу й мусить існувати в складнішому світі, де немає одного поля бою й одного кодексу честі. Є острови, чужі народи, спокуси, брехня, пам'ять, родина, побут. Перемога тут означає вже не знищити ворога, а повернути ім'я, дім і місце серед живих.

Саме тому європейська культура зрештою обрала Одіссея. Після двох світових воєн, після того, як культ героїчної смерті привів континент до самознищення, Європа збудувала себе на запереченні Ахілла. «Ніколи знову». Підозра до пафосу жертви, до величі, до красивої смерті. Примат приватного щастя над славою. Готовність радше терпіти, ніж завойовувати. Це і є одіссеїв модус як цивілізаційний код: вижити, повернутися додому, обмежити власну агресію, навчитися бути хоробрим у буденному, а не на війні. Велике й справжнє досягнення. Кілька поколінь європейців уперше за століття виросли, не знаючи війни.

Але в кожного модусу є своя патологія. І тінь Одіссея не менш небезпечна, ніж вогонь Ахілла.

Так, что побольше энтузиазма, друзья! / Так, що побільше ентузіазму, друзі! / Yes, more enthusiasm, friends!

Древние греки знали, что существуют люди, для которых жизнь реализуется в чистых и ясных формах.

Для которых смерть, небытие, печаль и разочарование не могут заглушить трансцендентные мелодии.

Они называли их энтузиастами.

Так, что побольше энтузиазма, друзья!

Жизнь продолжается - а она может быть плодотворной и продуктивной не иначе как из-за напряжения и противоречия. 

(с) Сергей Чаплыгин

--------------------

Давні греки знали, що існують люди для яких життя реалізується в чистих та ясних формах.

Для яких смерть, небуття, печаль та розчарування не можуть заглушити трансцендентні мелодії.

Вони називали їх ентузіастами.

Так, що побільше ентузіазму, друзі!

Життя продовжується – а воно може бути плідним та продуктивним не інакше як через напругу і протиріччя.

(с) Сергій Чаплигін

--------------------

The ancient Greeks knew that there are people for whom life is realized in pure and clear forms.

For whom death, nothingness, sorrow and disappointment cannot drown out transcendent melodies.

They called them enthusiasts.

Yes, more enthusiasm, friends!

Life goes on - and it can be fruitful and productive only through tension and contradictions. 

(с) Sergey Chaplygin 

Говард Ф. Лавкрафт и античность

"... Уже в своих первых детских литературных опытах Лавкрафт воспевает богов и героев Античности. Удивительно, но будучи еще семилетним ребенком, он одолел «Одиссею» и даже написал своеобразное подражание ей. Позднее он создал похожие переложения «Илиады» и «Энеиды», а также пересказы сюжетов из греческой и египетской мифологии. Лавкрафт вспоминал впоследствии: «В возрасте примерно семи или восьми лет я был истинным язычником, столь опьяненным красотой Греции, что приобрел почти искреннюю веру в старых богов и природных духов. Я в буквальном смысле воздвиг алтари Пану, Аполлону и Афине и высматривал дриад и сатиров в сумеречных лесах и полях. Раз я твердо поверил, что узрел неких лесных созданий, танцевавших под осенним дубом, – что-то вроде “религиозного опыта”, в некотором смысле такого же истинного, что и субъективный экстаз христианина» [Спрэг де Камп А. Лавкрафт: биография. СПб., 2008. С. 38]... Раннему знакомству Лавкрафта с различными мифологическими сюжетами немало способствовала обширная родовая библиотека его деда по материнской линии – Уиппла Ван Бюрена  Филлипса. О ее содержимом толком ничего не известно, кроме того, что она являлась самой крупной из частных библиотек Провиденса. По всей вероятности, видный масон Уиппл Филлипс был далеко не простым человеком, как, впрочем, и весь род Лавкрафта. По линии своей бабушки Хеллен  Оллгуд Лавкрафт состоял в родстве с  Месгрейвами  из  Камберленда. Предание гласит, что один из предков Месгрейвов исхитрился похитить у эльфов волшебный кубок, и жители полых холмов, не сумевшие вернуть похищенное, возгласили пророчество, согласно которому, покуда кубок не будет разбит, удача будет сопутствовать роду похитителя. Этот загадочный кубок сохранился и по сей день".

[Комогорцев А. Х.Ф. Лавкрафт и новая мифология ХХІ века // https://history.eco/komogorczev_lavkraft_i_novaya_mifologiya_xxi_veka/]