Athens, Greece during the beginning of the 4th century BC. Illustration by Peter Connolly

 Athens, Greece during the beginning of the 4th century BC. Illustration by Peter Connolly

Александр Рычков: Славяне в Греции

В рамках разговора про славян на Балканах стоит упомянуть и те народы и племена, которые исчезли со страниц истории ещё в Средневековье. Точнее про те из них, которые прошли дальше всех на юг, заполонили Македонию, Аттику и даже Пелопоннес, став на столетия головной болью для Византии.

Первые заметные "ручейки" славянского переселения потекли на Балканы ещё в VI веке, когда по имперским землям прогулялась Юстинианова чума, примерно уполовинив местное население. Поначалу, вероятно, в Константинополе даже радовались: вот новые подданные взамен погибших от морового поветрия, будет кому землю пахать и налоги платить.

Понятное дело, сами славяне никакому императору и тем более его чиновникам ни податей, ни дани платить не желали. Зато регулярно безобразничали, устраивая набеги и грабежи, пиратствовали на море если везло - захватывали города, а если не могли оные захватить, но получалось осадить - сами требовали выкуп.

В 582 году славяне разграбили Афины, спустя 3 года захватили Коринф и начали продвижение на Пелопоннес. Хорошо укреплённым ещё во времена античности городам на побережье, как правило, получалось устоять. А вот внутренние районы полуострова подверглись тотальной деэллинизации. По некоторым данным, славяне к IX веку доминировали на 2/3 Пелопоннеса.

Василий Танасийчук: Эринии как хтоническая оппозиция Олимпу

Когда мы слышим слово эриннии или фурии, наше воображение услужливо рисует стандартный античный китч. Трех разъяренных старух с змеями вместо волос, которые носятся по подземному миру с факелами, выискивая грешников, чтобы разорвать их на куски. Жутковато, но вполне укладывается в рамки мифологического фольклора. 

Попробуем прочитать миф об Эриниях не как набор детских басен, а как архаическую технологию работы с человеческой психикой, памятью и социальным порядком.

В архаическом праве до появления судов, адвокатов и письменных законов существовал абсолютный космический закон: кровь требует крови. Если кто-то нарушал фундаментальный порядок рода, проливал кровь сородича, убивал мать или гостя, преступление не исчезало в архивах. Оно обретало самостоятельную жизнь.

​И вот здесь на арену выходят Эринии, дочери Ночи-Нюкты. Они не просто мстительницы. С точки зрения когнитивной антропологии, Эринии это олицетворенная травматическая память жертвы и автоматический механизм психологического распада убийцы.

​Когда Орест убивает свою мать Клитемнестру чтобы отомстить за отца, он совершает страшное преступление против хтонического матриархального порядка. И его преследует не полиция и не судьи. Его осуждают Эринии.

Обратите внимание на симптоматику. Орест не просто видит каких-то монстров. У него начинается сильнейший психоз, галлюцинации и потеря рассудка. Эринии буквально «вселяются» в его нервную систему. Они питаются запахом пролитой крови, они завывают в его голове, не давая ему спать, есть и занимать свое место в социуме. Эринии  - это древнейшая структура чувства вины, которая работает до того, как человек научился рационализировать свои поступки.

​Вспомните знаменитую трагедию Эсхила «Эвмениды». Это не просто драма, а теологический и политический переворот.

​С одной стороны стоят Эринии как древнейшие хтонические божества, рожденные из капель крови оскопленного Урана, упавших на Землю-Гею. Они защищают старый родовой закон. Кровь за кровь, земля помнит всё, преступление не имеет срока давности. С другой стороны появляется молодой бог Афина и олимпийский суд Ареопаг. Афина предлагает цивилизованный компромисс: давайте выслушаем аргументы сторон, устроим голосование, введем беспристрастный закон и логику полиса.

Что происходит с Эриниями в финале? Это самый удивительный момент во всей греческой мифологии. Олимпийцы не уничтожают Эриний силой. Нельзя уничтожить хтонический фундамент психики и природы. Если вы попытаетесь убить чувство вины или вытеснить память о травме, они разорвут вас изнутри. Афина трансформирует их. Она предлагает им подземное святилище, почет, культ и новое имя. Эвмениды или «Благожелательные». В этом переименовании кроется глубочайший секрет архаической магии и терапии. Эринии не перестают быть силами хаоса и кары. Но из разрушительных демонов паранойи и безумия они превращаются в стражей плодородия, порядка и законности. Ведь без способности испытывать экзистенциальный ужас перед нарушением фундаментальных границ невозможно построить ни одну человеческую цивилизацию. Общество, которое полностью отменило вину, стыд и страх перед последствиями своих поступков, неизбежно скатывается в варварство и самоуничтожение.

Віталій Портников: Україна як фортеця Гектора

Для того, щоб визнати право кожного сприймати й інтерпретувати Гомера так, як йому здається правильним, ми маємо визначитися, що ж таке ці поеми. Літературні твори? Художнє осмислення давньої історії? Казка, тобто міф?

Насамперед це – канон минулого. В античному світі були храми, боги і жертвоприношення, а от священної книги – як Тори, Євангелія чи Корану – ніколи не було. Тисячі літераторів Греції і Риму сторіччями, як невтомні ткачі, створювали полотно своєї великої релігії, і Гомер був першим серед них – тепер сказали б, першим з євангелістів. Усе, що ми знаємо про античних богів і античних «святих», тобто героїв, – ми знаємо саме з літератури. І література ця вважається літературою тільки тому, що, на відміну від Тори чи Євангелія, вона не є канонізованою – так греки подарували нам мистецтво інтерпретації і невтомного творчого пошуку, але не змогли затвердити свій канон.

Сучасний канон – правила світу, за якими ми живемо, – з’явився тієї самої секунди, як скромний тесля з Назарету на білому віслюку проїхав через золоті ворота звичайного провінційного міста античного світу – Єрусалима. У цей момент Єрусалим перетворюється на світову духовну столицю монотеїстичних релігій, а каноном стають не тільки дії Ісуса, а і його власна віра – й дії тих, хто проповідуватиме його ім’ям.

Коли я читаю Гомера, то нерідко замислююся над тим, як виглядав би світ, фундаментальні цінності якого були б випрацювані давніми ахейцями, а не давніми юдеями. І розумію, що це був би світ, у якому людину було б позбавлено не тільки надії на порятунок, а й свободи волі. Тому що в античному каноні таку свободу мають тільки боги. Усі ж інші – герої, антигерої, просто звичайні прохідні персонажі античної міфології – живуть волею богів, і їхні долі визначаються не власним вибором, а суперечками серед мешканців Олімпу. Навіть головний символ опору волі Зевса – Прометей, який краде для людей священний вогонь (не полум’я, як досі багато хто думає, а саме життя), – також є частиною світу безсмертних.

Тому мій улюблений герой гомерівського епосу – зовсім не Одіссей, який при всьому своєму розумі є лише інструментом у руках Афіни, а Гектор, який у своєму нестримному бажанні захистити Батьківщину діє всупереч самій божественній волі. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена здатністю боротися і не зважати на богів, коли йдеться про Батьківщину. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, наділена сумлінням, якого в його сучасників, упевнених у непоборності рішень Зевса, просто ще немає. Гектор – перша людина на сторінках світової літератури, здатна боротися заради майбутнього навіть тоді, коли розуміє, що майбутнього не буде. Гектор – квиток Гомера в наш час, бо сліпий лірник створив, уявив собі цього героя; це те саме, якби зараз хлопець, що грає в комп’ютерну гру, усвідомив, що один із персонажів живе своїм життям і не зважає на його команди й саму логіку того, що відбувається на екрані комп’ютера.

Поки ми розмірковуємо про пригоди Одіссея, про цю вічну розвагу Афіни і Посейдона, не забуваймо, що сучасний українець у своєму непереборному бажанні вижити, захистити і перемогти всупереч обставинам і президентам має в античному каноні великий прототип – Гектора, який боровся за свою Батьківщину до кінця і водночас прекрасно розумів усі вади й проблеми Трої.

Саме тому автор «Іліади» не дав можливості побачити загибель великого міста не тільки його головному рятівникові, а й нам з вами – адже «Іліада» завершується перемир’ям, а не завоюванням. І це також великий урок для кожного, хто живе в сучасній Україні: якщо ми хочемо бути вірними пам’яті Гектора і зберегтися, не маємо після встановлення миру спокушатися дарами й обіцянками тих, хто хотів нас знищити.

Наша країна тепер – фортеця й місце останнього спочинку Гектора. Гектора, а не Одіссея.